У Львові щотижня проводять акції, щоб нагадати цивільним про військових

Вони стоять, щоб ми не забували. Вони виходять, щоб про їхніх  близьких пам’ятали. Вони тихо кричать, бо мовчання –  вбиває. Щотижня  у Львові проводять акції, щоб нагадати про військових, які зникли безвісти, потрапили у ворожий полон чи потребують демобілізації після декількох років безупинної служби. Підтримувати цих людей наш  обов’язок. Тож куди і коли приходити, далі у ТЕМІ ТИЖНЯ від ІРИНИ  ШУБІНЕЦЬ:

Українська пісня і ватра. Так українці у червні прощались із військовою  парамедикинею «Госпітальєрів» Іриною Цибух. Їй мало б виповнитись 26, але рашисти забрали у неї можливість жити далі. Проте вона  встигла багато. До повномасштабного вторгнення дівчина була журналісткою. Одна з її ідей – вшановувати пам’ять полеглих бійців – хвилиною мовчання. Друзі Ірини Цибух продовжили цю справу, каже  координаторка Юлія Оліяр: «Ми можемо говорити, ми можемо кричати, ми можемо зібрати усіх друзів, які є поруч, і вийти разом на цю хвилину мовчання – з плакатом, щоб усі інші побачили і взяли з нас приклад. Ми можемо зупинитися, коли ми їдемо машиною і вийти з машини. На одну хвилину».

Щотижня небайдужі збираються у різних локаціях о 8.50 ранку. Де саме –публікують на сторінці в інстаграмі – moment_of_honor .

Мають плакати в пам’ять про полеглих друзів чи рідних і віру. Віру в людей, які теж не забули, завдяки кому сьогодні живуть.

Біль втрати об’єднав і рідних військовополонених бійців. У російських  катівнях досі перебувають понад 6 тисяч українців. І це тільки офіційні  дані. Дружини полонених воїнів 80-ї десантної бригади Наталя Гусак та Аміна Іванченко створили громадську організацію. Про свої акції повідомляють в інстаграмі на сторінці  zavzgdi.pershi

«Військовополонені та зниклі безвісти воїни 80-ї окремої десантно-штурмової галицької бригади чекають на повернення додому».

«Третє Різдво у полоні. Боремось за кожного полоненого та безвіти зниклого воїна…»

«Доки ти у полоні свят, вони у полоні на свята. Поверніть кожного безвісти зниклого. Ми чекаємо кожного оборонця додому».

Ті, хто повернувся із ворожих тюрем – пережили пекло. Їх розуміють дружини та матері, які на щастя дочекалися своїх рідних. Вони теж   виходять на акції, бо гірше невідомості – тільки самотність. Продовжує  дружина бійця Мар’яна Сіра: «Те, що розказував мій чоловік – про те, в яких умовах він сидів, то важко повірити, що це відбувається у 21 столітті. Відношення до них було навіть не як до скотів. Ми це не розповідаємо, бо хлопцям там не легко. Мій чоловік, коли вийшов – він був у шоці, що його тут не забували. Бо їм там розказують, що ви там нікому не потрібні, вже все здали. Він каже, що попри те завжди вірили, що нас тут чекають, завжди надіялись, що визволять. Це була мотивація, за що триматись. Коли вони виходять і ці масштаби бачать, то просто мотивація у них… реабілітація краще проходить».

Родини захисників Маріуполя у Львові теж мають сторінку в  інстаграмі –  @lviv_family_azovstal. Там лише трохи більше двох тисяч однодумців,  хоча бійці стояли за кожного з нас. Тож львів’ян просять не бути  байдужими: «Це війна і ніхто не може бути байдужим. Наше завдання донести до світу, що є люди, які досі в полоні, яких потрібно звільняти. Тому що ніхто не заслуговує на те, що відчувають зараз вони і їхні сім’ї».

Рідні військових, які котрий рік без перепочинку воюють на фронті, ладні  їхати на край світу, аби їх почули. Вони виходять на площі і просять про  справедливість. Їхній канал у телеграмі під назвою – https://t.me/mista_razom_za_terminy .

«Вони вже втомилися. Демобілізація – це теж необхідність. Всі мають мати право не тільки добровільно вступити в лави ЗСУ, а також добровільно і звідти вийти. Ми вимагаємо демобілізацію військових, які  провели понад 18 місяців у зоні бойових дій», – наголошують учасники.

У повсякденних клопотах нам часто бракує часу. Проте щоранку о 9:00 – ця одна хвилина – згадка про тих, для кого час зупинився.

ФОТО: АНАСТАСІЯ ХВАЛЬКО